Історія українського народу – це, в першу чергу, історія боротьби за свою державність. Наприкінці ХІХ ст. почалося відродження національної свідомості теоретично в працях М. Костомарова, В. Антоновича, М. Драгоманова, М. Грушевського та інших. Згодом національно-визвольна ідея пропагувалася через громади, «Просвіти», товариства, гуртки тощо. Тож, піднесення національної свідомості ставало дедалі реальнішим чинником і спонукало до боротьби за об’єднання українських земель в соборну державу.
Україна на межі ХІХ – ХХ ст. входила до двох багатонаціональних імперій – Російської та Австро-Угорської. До складу Російської імперії було приєднано 80% українських етнічних земель (618 000 км ?). До Австрійської імперії входили землі Буковини, Галичини та Бессарабії (загалом 72 000 км ?). Тобто загальна площа в складі двох імперій становила 690 000 км ?.
На сторінках свого підручника Слюсаренко А.Г., Гусєв В.І. та інші автори ставлять проблемне питання: «Чи мала Україна рівне з іншими європейськими націями право на утворення незалежної держави з погляду на розміри своєї етнічної території ?». Порівняльні дані з територіями, які займали в той час провідні держави Європи, однозначно свідчать на користь української нації (Російська імперія – 17 000 000 км ?, Україна – 690 000 км ?, Австро-Угорщина – 673 000 км ?, Німеччина – 440 000 км ?). Отже, за територією наша країна мала б бути другою після Росії незалежною державою тогочасної Європи. З початком Першої світової війни українські землі знову ділилися іншими державами, однак без змін залишався бездержавний статус України.
Вищезгадані автори також ставлять проблемне питання пов’язане з чисельністю населення. Наскільки обґрунтовані вимоги українців щодо власної держави з погляду чисельності населення? Згідно з переписом населення 1897 р., у Російській імперії українців налічувалося близько 30 млн. чол., а в Австро-угорській частині переписом населення 1900 р. українців-русинів зафіксовано понад 4 млн. чол. За чисельністю в Європі – 5 місце.
Отже, наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. як за територією, так і за чисельністю населення українці в обох імперіях були провідною нацією. Українці мали й інші складові, притаманні нації. Серед основних – мова та багатовікові традиції, за якими їх вирізняли в обох імперіях.
Однак на межі ХІХ – ХХ ст. ще тільки формувалися сили, котрі були здатні включитися в боротьбу за справу незалежності, очолити визвольний рух народу, кардинально змінити ситуацію і геополітичне становище України.
У той самий час руйнувалися вікові традиції, на зміну яким приходила політика. Посилилась активність політичних сил, набрала сили тенденція до їх згуртування. В українських землях у складі Російської імперії на зламі століть помітно активізувалась діяльність українського національного руху, швидко йшов процес витіснення культурницьких форм роботи політичними, поглибився розкол між українською інтелігенцією старшого та молодшого поколінь, набрала сили тенденція до організаційного згуртування та політичного самовизначення активної частини суспільства, швидко формувалися політичні партії. Напередодні революції політична палітра охоплювала широкий спектр національних політичних партій (найрадикальніші з них висували гасло державної незалежності). Характерною ознакою була абсолютна перевага в українському русі лівих сил, а ліберали та консерватори не змогли організаційно згуртувати свої сили на національному ґрунті і тому, найчастіше, орієнтувалися на загальноросійські партії аналогічних напрямів. В українських землях в Австро-Угорщині ситуація кардинально відрізнялася. Динаміку суспільного руху визначали українсько-польське протистояння та невщухаюча боротьба між москвофілами, народовцями та радикалами. Наприкінці XIX ст. суспільний рух у західноукраїнських землях вступає в політичний етап свого розвитку, який характеризується утворенням політичних партій, кристалізацією їхніх програм та активною боротьбою за вплив на маси. В імперський парламент у Відні та до провінційних сеймів обиралися українські депутати. Політичні партії Галичини, котрі діяли на легальних конституційних умовах, впливали не тільки на зростання національної свідомості, а й на владні структури, які мали безпосереднє відношення до щоденного життя людей.
На зламі ХІХ та ХХ ст. відбулися якісні зміни в промисловому розвитку як у Європі в цілому, так і в Російській імперії. Промисловому розвиткові Наддніпрянської України на початку XX ст. були притаманні: концентрація виробництва, утворення монополій, спеціалізація районів, значний вплив іноземного капіталу, нерівномірний розвиток українських регіонів, вищі від загальноімперських темпи розвитку, перетворення України на один з головних промислових районів Російської імперії тощо. В аграрному секторі України перетворення землі на товар спричинило посилення майнової диференціації селянства; посилилася експлуатація народних мас; загострилася проблема аграрного перенаселення тощо. Всі ці чинники посилювали напруженість у суспільстві, вели до загострення соціальних протиріч. В аграрній сфері західноукраїнських земель також накопичився комплекс протиріч, які заважали поступальному розвиткові. Ці протиріччя значною мірою були зумовлені колоніальним характером економіки краю. Наслідками колоніальних форм господарювання в промисловій сфері були: гальмування промислового розвитку західноукраїнських земель; консервація кустарно-ремісничого характеру західноукраїнської промисловості; орієнтація фабричного виробництва на добування та первинну переробку сировини, створення деформованої структури промислового потенціалу; залежність промислового розвитку від іноземного капіталу; фіксація низької енергоозброєності західноукраїнської промисловості; перетворення західноукраїнського краю на ринок збуту.
Таким чином, на межі ХІХ – ХХ ст. Україна була розчленована як у географічному, так і політичному відношенні між двома імперіями. Зважаючи на нерівноцінний розвиток двох імперій, різні частини України були на різних щаблях економічного, соціального та політичного розвитку.
Терміни
Русини – самоназва автохтонного етносу України, переважно християн східного обряду, в 11 — початку 20 століття. Поступово витіснена новим етнонімом — «українці». Найдовше зберігалася на теренах Західної України. Протиставлялася «московитам» — сучасним росіянам, і «литвинам» або «білим русинам» — сучасним білорусам.
Москвофільство (русофільство) – мовно-літературна і суспільно-політична течія серед українського населення Галичини, Буковини і Закарпаття у серед. 19 – 30-х рр. 20 ст. Відстоювала національно-культурну, а пізніше – державно-політичну єдність з російським народом і Росією.
Народовці – суспільно-політична течія серед молодої західноукраїнської інтелігенції, що виникла в 60-х рр. 19 ст. у Галичині. Сформувалася на противагу консервативній політичній течії – москвофільству. Народовецький рух виник на ґрунті ідей національного відродження, започаткованих “Руською Трійцею” та Кирило-Мефодіївським Братством, і сформувався під впливом творчості Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова.