Походження слова «скіф»Скіфами греки називали всі народи які проживали в Північному Причорномор’ї. Існують різні версії самоназви цього народу. За однією із версій скіфи називали себе «сколотами» (невідома етимологія слова), за «іншою» – саками (з іранського «олень»), яке потім перетворилося на «скіф» в грецькій літературній традиції. Взагалі до сих під, достеменно не відомо яких народів можна вважати власне скіфськими (іраномовними племенами), а які ні (давні греки не надто прагнули розбиратися в етнології сусідніх народів, називаючи все негрецьке населення варварами, навіть за часів існування Візантійської імперії в писемних джерелах тюркомовні племена печенігів називалися скіфами). Грецьке слово «скіф» близьке за своїм значенням до слова «варвар».
Скіфська етнологіяСкіфські племена кочували на безкраїх просторах Євразії від Дунаю до Алтаю. Скіфи почали переселятися в Північне Причорномор’я з сер VII ст. до н.е. Скіфи підкорили кіммерійське населення та встановили контроль над землеробськими племенами лісостепу України. Періодизація скіфського панування в українських степах 650-200 роки до н.е. За Геродотом, все населення Причорноморської Скіфії поділялось на кілька великих етнічних груп:
- Царські скіфи та скіфи-кочовики – проживали в Приазов’ї, на Нижньому Дніпрі та Степовому Криму. Дослідники, визначають що, самі ці народи належали до іраномовного населення, а царські скіфи – це були племена які підкорили все місцеве населення.
- Калліпіди – проживали на Правобережному Причорномор’ї. На думку вчених, калліпіди були змішаним греко-скіфським народом (так звана проблема «варварських дружин» – ступень культурної взаємодії греків з місцевим варварським населенням), яке проживало в близькості до грецьких полісів. Можливо воно включало в себе залишки кіммерійців та ін. народів.
- Скіфи-орачі та скіфи-землероби – проживали на північ від калліпідів та скіфів кочовиків в Право та Лівобережному лісостепу. На думку вчених, ці племена можна віднести до праслов’янського населення. Займалися землеробством та платили данину царським скіфам.
- Алазони проживали в межиріччі Пруту (Порат) та Дністра (Тірас). Скоріш за все, це були фракійські племена, які також як і скіфи-орачі та скіфи-землероби, залежали від скіфів та платили їм данину.
Саме ці племена входили до складу скіфського державного об’єднання під назвою Велика Скіфія. Крім цих народів, Геродот також згадує, ще сусідів Великої Скіфії: балтські племена – нерви, андрофаги, меланхлени (проживали на території Українського та Білоруського Полісся, справжня назва невідома) та фіно-угорські племена будинів, які проживали на захід від меланхленів, про які також немає відомостей.
Політична історія
Скіфи, як і їх попередники кіммерійців, були дуже войовничим народом, відомості про яких можна побачити у всіх давньосхідних письмових джерелах та фольклорі. Наприклад, в вірменській мові слово «ска» (скіф) означає богатир.
Навіть в книзі книг – Біблії згадується про скіфів: “Ось іде народ із північної країни… держить лук і короткий спис, жорстокий він! Вони на зжаляться! Голос їх реве, як море, скачуть на конях, вишикувалися, як одна людина… народ здалеку… народ давній… мови якого ти не знаєш… сагайдак його, як відкрита домовина, всі вони люди хоробрі… він зжере жниво і хліб твій, знищів синів і дочок твоїх, зжере овець та корів твоїх, зжере виноград твій і смокви твої і зруйнує мечем міста твої, не які ти покладаєш надію».
З цього тексту можна судити, що скіфів дуже боялися в давні часи. Це не дивно, оскільки археологи знаходять наконечники від стріл скіфського типу по всій території Близькому Сході – від Єгипту до Ірану.
Першу згадку про скіфів можна знайти в ассирійському джерелі, яке датується близько 674 року до н.е. В цей час, Ассирія зазнавала від нападів кочівників, які прийшли в Закавказзя з північної країни Ішкуза на чолі з царем Парпатуа. Пізніші ассирійські джерела вказують, що скіфи стали союзниками Ассирії в боротьбі з Мідією.
Легендарна держава Ішкуза, скоріш за все знаходилася на території Північного Кавказу та Кубані. За даними археології, саме в цій місцевості локалізується найбільша кількість скіфських курганів впродовж VII – VI ст. до н.е., в яких дослідники знайшли велику кількість речей близькосхідного походження. Паралельно, у цей час, скіфи були ще слабо представлені в Північному Причорномор’ї. Про це говорить мала кількість скіфських курганів – близько 20. Центр скіфської цивілізації від Алтаю до Дунаю знаходився саме на Північному Кавказі та Кубані.
Після грецької колонізації південноукраїнських територій та зростання їх економічної могутності, цент Скіфії переміщується на захід до межиріччя Дунаю та Дону. У V- IV ст. до н.е. торгівля зерном між грецькими колоніями та метрополіями досягає піку. Зерно, яке експортувалося до материкової Греції, колоністи купували в праслов’янського населення українського лісостепу. Контроль над торговими шляхами, що перетинали український степ, давав великі вигоди, тому скіфи не могли оминути їх стороною. З кінця VI ст. до н.е. скіфи остаточно закріпляються в українських степах та встановлюють контроль над торгівлею збіжжям в українських степах.
У 513 р. до н.е. перський цар Дарій I з метою перекрити доступ збіжжя в Елладу, здійснив воєнний похід в Північне Причорномор’я, щоб встановити політичний контроль над Скіфією. Похід видався невдалим, перська армія практично вся загинула. Цар Дарій не зміг здійснити свій план з ослаблення Еллади. Перемога над персами дозволила скіфам закріпити свою владу над Північним Причорномор’ям та почати власну експансію. Наприкінці V – на поч. IV до н.е. скіфи почали експансію на племена фракійців Нижнього Дунаю.
Найбільшого розквіту скіфська держава досягає за правління царя Атея (помер 339 року до н.е.). В середині IV ст. до н.е. цар Атей підкорив Добруджу та Правобережжя Нижнього Дунаю. Про могутність Скіфської держави говорить той факт, що цар Атей карбував власну монету в грецькому місті Калатея. Був навіть знайдений напис, де Атей погрожував мешканцям грецького міста Візантія на Березі Босфору (нині Стамбул): «Цар скіфський Атей демосові візантійців: не перешкоджайте моїм прибуткам, щоб мої кобилиці не пили вашої води».
Деякий час, скіфи були союзниками царя Македонії Філіппа, разом з яким вони воювали проти вище згаданих фракійців. Проте, після остаточного підкорення Фракії, союз розпався і у 339. р до н..е македонська армія розбила скіфів, за легендою, в битві загинув 90 річний цар Атей. Поразка від македонців поклала край скіфській експансії на Балкани. У 331 році до н.е. намісник Олександра Македонського Зопіріон, здійснив похід на Ольвію. Македонській армії у складі 30 тис. чоловік, не вдалося захопити Ольвії і на зворотному шляху виснажене військо було знищене скіфами.
У III ст. до н.е. Велика Скіфія починає занепадати. Орди нових іраномовних племен – сарматів почали проникати в Причорноморські степи та витісняти скіфів на Нижні Дніпро та Крим. На думку вчених, скіфське суспільство занепадало через втрату власної ідентичності через тісні контакти з греками та місцевим населенням, а також втратою скіфськими чоловіками здатності до відтворення роду через постійне перебування в сідлі.
У кін. III ст. до н.е. царські скіфи були вже не в змозі контролювати всі території між Дунаєм та Доном. Залишки царських скіфів, змішавшись з іншими племенами, оселилися на нижньому Дніпрі та Степовому Криму, та утворена нову державу Мала Скіфія зі столицею в м. Неаполь-Скіфський (поблизу сучасного Сімферополя). Населення цієї держави було ще більш неоднорідним, ніж населення Великої Скіфії. Довгий час скіфи прагнули підкорити грецькі колонії в Північному Причорномор’ї, проте так і не змогли здійснити цей план, підкоривши на деякий час Ольвію.
Новий політичний суперник скіфів на Чорному морі – Понтійське царство зупинило скіфську загарбницьку політику та встановило свій контроль над Кримським півостровом. Пізніше Мала Скіфія визнала васальну залежність від римлян і проіснувала до IV н.е. коли готи та гуни знищили залишки скіфської державності в Криму та асимілювали скіфів.
Суспільство та господарство скіфів
Скіфське суспільство було патріархальним. Родовід визначався по батьківській лінії, майно ділилося між синами. Полігамія була звичайним явищем для скіфів. Суспільство було чітко соціально диференційованим. Всі дорослі чоловіки, які мали коня були вершниками, а збідніле населення служило в піхоті, яка відігравала допоміжну роль. Основу скіфського війська становила легка кіннота озброєна мечами-акінаками (короткий скіфський меч), сокирами та списами. Головною зброєю був лук, з якого дорослий скіф міг вистрілити на 500 м. Ударною силою скіфської армії була важка кіннота. В якій служили представники скіфської знаті, які могли собі дозволити коштовний обладунок грецької роботи.
Всі землі та пасовиська належали общині, основу якої складали невеликі сім’ї, які володіли майном та худобою. На думку вчених, за аналогією з кочовими казахами XIX ст. яким для прожитку однієї сім’ї протягом року необхідно було володіти 5-7 кіньми та 50 вівцями. Очевидно, що приблизно така кількість худоби була необхідна для прожитку і скіфам.
Геродот, який докладно описав скіфське суспільство у своїй IV книзі «Історії» позначав грецькими термінами скіфські соціальні інститути. Необхідно зауважити, що Геродот ніколи сам не був в Скіфії, тому його опису скіфського суспільства дуже схематичний та не точний, проте через брак інших письмових джерел свідчення Геродота до сих пір сприймаються середи істориків. Вищім державним органом в Скіфії, за Геродотом, були народні збори (пряма аналогія з Давньою Грецією), у яких брали участь дорослі чоловіки. Народні збори мали право обирати та усувати царів. Скіфська держава – Велика Скіфія поділялася на три царства, де правили правителі, яких греки називали басилеї (грецькою мовою «правитель»). Царства поділялися на менші області, які Геротод називає – номи (за аналогією з грецьким суспільним устроєм).
Основою скіфського господарства було кочове тваринництво. Скіфи розводили коней, овець, кіз, верблюдів. Весь час скіфи проводили в русі. Отари овець та табуни коней з’їдали велику кількість трави, тому скіфи були вимушені постійно шукати нові пасовища. Два рази в рік, скіфи змінювали напрямок кочів’я: взимку скіфи пасли худобу в малосніжних областях Нижнього Дніпра, Причорномор’я, Приазов’я та Півнчному Криму. Літо проводили на межі степу на лісостепу, де було вдосталь води та трава менше вигорала.
Допоміжне значення мали ремесла та землеробство. Розвинутою була металургія. Праслов’янське населення Скіфії займалося землеробством та платило данину скіфам у вигляді натурального податку зерном, яке потім скіфи продавали грекам в античних полісах. Господарство скіфів не задовольняло повністю їх потреб, тому скіфи були змушені постійно ходити в грабіжницькі походи на сусідні народи. Основними статтями скіфського експорту було раби, зерно та інші продукти землеробства та скотарства. Імпортували переважно предмети розкоші, вина та зброю.
Культура скіфів
Скіфи належали до кочової іраномовної культури, основні риси та сюжети які повністю визначали скіфську культуру. Крім цього, на скіфську культуру дуже вплинули грецька та близькосхідна культури з якими довгий час скіфи мали різного виду контактів: від воєнних до мирного співіснування. Свій вклад на скіфську культуру зробила і праслов’янського культура лісостепу.
Про скіфську зовнішність та матеріальну культуру можна судити з численних зображень на посуді та ювелірних виробах, які були знайдені при розкопках скіфських курганів. Скіфські чоловіки носили бороди, вдягалися в короткі кафтани, вузькі штани, шкіряні черевики. Знать вдягала коштовний одяг придбаний в античних колоніях.
Харчувалися скіфи типовими продуктами кочової діяльності. Основу скіфського раціону становили м’ясо, молоко та сир (особливо цінувався сир з кобилячого молока – іпака), а також різноманітні каші.
Скіфські старожитності вчені вирізняють за скіфської тріадою: особливою зброєю, кінською упряжкою та звіриним стилем у прикладному мистецтві. Розвиток скіфського прикладного мистецтва можна поділити на два етапи:
- Ранній – VII – V ст. до н.е.
- Пізній – V – III ст.. до н.е.
Звіриний стиль полягає у широкому використанні в прикладному мистецтві зооморфних мотивів. Реалістичні чи схематичні зображення диких тварин у динамічних позах прикрашали зброю, кінську упряж, одяг, а також предмети побуту. Ранній звіриний стиль відзначався реалізмом, зазнавши прямого впливу культурної традиції Близького Сходу. Тварини які зображалися були азійськими – хижаки родини котячих, грифо-барани, гірські барани та ін. У V – III ст.. до н.е. внаслідок грецьких впливів на скіфську культуру з’являється пізній різновид звіриного стилю, який вчені називають – греко-скіфський. Йому притаманна схематизація та наявність крім скіфських, ще й античних міфологічних сюжетів.
Скіфські вірування це яскравий приклад індоіранських релігійних культів. Скіфські вірування містять у собі типові як для інших індоіранських народів риси: семибожжя, поклоніння сонцю, небу, вогню, культ воїнів, обожнювання коня, меча і т.д.
Першим хто описав скіфський пантеон був Геродот. Як уже зазначалося вище, Геродот наводить паралелі в скіфській та грецькій культурах, тому назви богів подаються у двох назвах. Головними богами скіфського пантеону були: Папай (грецький Зевс) – бог неба, його уособлення, Апі (Гея) – богиня землі, води, а також дружина Папая, Табіті (Гестія) – була богинею домашнього вогнища, Гойтасир (Аполлон) – бог сонця Аргімпаса (Афродіта) – богиня родючості та життя. Крім цих богів Геродот ще згадує бога війни – Арей (символом, якого був меч) та бога-героя Геракла, назви яких він дає тільки в грецькому варіанті, проте очевидно, що аналоги таких богів були і в скіфськиій міфології. Особлива роль в скіфському пантеоні відігравав бог та покровитель коней – Тагимасаду. Скіфи також практикували людські жертвоприношення.
Скіфські вірування перебували на стадії етнічної релігії, яка все таки не склалася. Крім головних богів, існувала безліч племінних та другорядних божеств різних соціальних верств.
Література:
- Алексєєв С.В. та ін. Історія України: Короткий курс лекцій ( для студентів вузів усіх спеціальностей та усіх форм навчання)/ С.В.Алексєєв,О.А.Довбня, Є.П.Ляшенко. – Краматорськ: ДДМА, 2007. – 228с
- Борисенко В. Й. Курс української історії – з найдавніших часів до XX ст. – Вид 2-ге. – Київ: «Либідь», 1998.
- Боханов А.Н., Горинов М.М. История России с древнейших времен до конца XX века: Книга I. История России с древнейших времен до конца XVII века. – Москва: ACT, 2001.
- Залізняк Л. Л. Первісна історія України: Навч. Посібник. – К.: Вища шк.., 1999. – 263 с.: іл.
- Орест Субтельний «Україна: Історія». – Київ «Либідь». – 1992.
- Петровський В. В., Радченко Л. О., Семененко В. І. Історія України: Неупереджений погляд: Факти, Міфи, Коментарі. – Вид. 2-ге, випр.. та доп. – Х.: ВД “ШКОЛА», 2008. – 608 с.