Першим народом на території сучасної України, про який нам відомо з писемних джерел були кіммерійці. Саме про них в «Одісеї» писав легендарний давньогрецький поет Гомер:>«Врешті дістались ми течій глибоких ріки Океану,
Там розташоване місто й країна людей кіммерійських
Хмарою й млою повиті. Ніколи промінням ласкавим
Не осяває їх сонце в блакиті ясній світлодайне…
Ніч лиховісна там вічно нещасних людей окриває»
Крім Гомера, про кіммерійців писали античні історики: Геродот, Євстатій, Скімп, а також згадки про кіммерійців можна знайти в урартських, ассирійських та іудейських письмових джерелах. Зокрема, Геродот згадує про кіммерійців в своїй роботі «Історія», книга IV.
Розповідаючи про скіфів, Геродот пише, що країна, якою володіли скіфи, раніше належала кіммерійцям та вказує топоніми пов’язані з кіммерійською присутністю в Північному Причорномор’ї: «Ще й тепер є у Скіфії Кіммерійські стіни, є Кіммерійські переправи, є область, що зветься Кіммерією, є і так званий Кіммерійський Боспор». Судячи з імен кіммерійських царів, які зафіксовані в письмових джерелах: Теушпа, Тугдаме, Шандакшатра, вони належали до іраномовних племен. Хронологічно, Кіммерійці проживали в українських степах близько 900 до 650 років до н.е. та пізніше були витіснені скіфами.
Письмові свідчення підтверджуються численними археологічними знахідками на території Південної України. За даними археології, у середині II тис. до н.е. на в степах та лісостепах Поволжя виникла зрубна археологічна культура. Зрубна культура належала до землеробсько-скотарських культур. Поступово зрубні племена починають просуватися на захід до територій сучасної України, паралельно з цим, в господарстві зрубних племен, через прогресуючу аридизацію клімату Східної Європи все більшу роль починає відігравати скотарство.
На рубежі II – I тис. до н.е. пізньозрубні археологічні пам’ятки відомі під назвою сабатинівської та білозерської культур, які концентрують в степовому Причорномор’ї та Приазов’ї, а також в лісостеповому Лівобережжі Дніпра. Приблизно на початку I тис. до н.е. (900 рік до н.е.), зникають постійні поселення зрубних племен та поширюються під курганні поховання кочовиків зі знаряддями, зброєю, кінською упряжкою кіммерійського типу. Тому, на думку вчених, кіммерійців можна вважати пізніми зрубними племенами, що перейшли до кочового способу життя.
Кіммерійці були першими кочовими та першими племенами, які почали широко використовували залізо в своїй господарчій та військовій діяльності, хоча повністю витіснити вироби з каменю, бронзи, кістки та дерево, через брак великої кількості заліза ще не змогло. Соціально-економічний лад кіммерійців внаслідок зміни способу життя дуже змінився. Населення стало дуже мобільним, відмовившись від постійних поселень кіммерійці були вимушені постійно мігрувати степом у меридіальному напрямку: взимку на південь – де був тонкий сніговий покрив, де худоба могла знайти корм, а влітку на північ – де трава менше вигорала від сонця.
Розвиток кочового скотарства призвів до швидкої майнової стратифікації: тепер всі сильні та енергійні чоловіки ставали воїнами та могли дуже швидко розбагатіти за рахунок грабунку сусідніх племен, чого було дуже важко досягнути за рахунок довгої та тяжкої праці землеробів. Дуже скоро, в кіммерійському суспільстві утворилася верства військової аристократії.
Основною ударною силою кіммерійського війська була легка кіннота. Кіммерійські воїни були залізними мечами (які досягали 1 м. в довжину ), сокирами, булавами, також розповсюджені були луки. Стріли виготовлялися із залізними та бронзовими наконечниками. Наявність зброї виготовленої з заліза, на початковому етані залізного віку, робило кіммерійців непереможними воїнами, які наводили страх на сусідні країни та народи.
Кіммерійці не утворили єдиної держави. Кіммерійські племена постійно ворогували одне з одним за кращі пасовища, а також нападали на осілі землеробські племена Лісової України, а також ходили походами на території сучасної Молдови, Румунії, Болгарії. Проте, найбільш документально зафіксованими були кіммерійські походи на Близький Схід.
Згідно з ассірійськими письмовими джерелами, в кін. VIII – на початку VII ст.. до н.е. кіммерійці здійснили ряд успішних військових походів за Кавказ, що також підтверджується численними археологічними знахідками кіммерійського типу. Так, у 722 р. до н.е. Руса I, вар Урарту зазнав тяжкої поразки від кіммерійців. У 705 році в битві з кіммерійцями загинув, навіть славнозвісний ассирійських цар Саргон II. У 679 році кіммерійці здійснюють похід на Ассирію. У 675 році, внаслідок кіммерійської навали було знищене Фрігійське царство на території Малої Азії. За свідченням ассирійських джерел, кіммерійці осілі в території Малої Азії, та їх держава «Гамира» проіснувала до кінця VII ст. до н.е. Походи кіммерійців назавжди закарбувалися в пам’яті закавказьких народів – так, в давньогрузинській мові слово «гмірі» означало богатир.
У середині VII ст. землі кіммерійців в чорноморських степах завойовують інші іраномовні кочовики – скіфи. Свідчення Геродота про міграції більшості кіммерійського населення до Малої Азії не підтверджується даними археології: кіммерійці були асимільовані скіфами та розчинилися серед скіфської культури.
Література:
- Борисенко В. Й. Курс української історії – з найдавніших часів до XX ст. – Вид 2-ге. – Київ: «Либідь», 1998.
- Залізняк Л. Л. Первісна історія України: Навч. Посібник. – К.: Вища шк.., 1999. – 263 с.: іл..
- Петровський В. В., Радченко Л. О., Семененко В. І. Історія України: Неупереджений погляд: Факти, Міфи, Коментарі. – Вид. 2-ге, випр.. та доп. – Х.: ВД “ШКОЛА», 2008. – 608 с.