Виникнення та розвиток бібліографічної діяльності

Довгий історичний шлях розвитку книжкової справи привів до відокремлення бібліографічної діяльності у самостійну галузь суспільної практики. Якщо в античному світі бібліографія мала синкретичний характер (тобто була нерозчленованою, мало розвинутою), виступала як похідне, супровідне явище історико-літературних занять з книгою, то в епоху повсюдного запровадження книгодрукування (XV–XVI ст.) вона стає фактором загального піднесення національних культур. У XVIII–XIX ст., у зв’язку з промисловою революцією та інтенсивним розвитком науки, відбувається диференціація (ділення) бібліографії на види і на сфери застосування, формується професія бібліографа-фахівця, зароджується наука про бібліографію.

Революція в світі книг, що прийшлася на XX ст., надала бібліографічній роботі риси масовості.

Підвищення ролі й значення бібліографічної інформації в соціалістичному суспільстві, особливо в сучасних умовах науково-технічної революції, послужило стимулом для загальнодержавної перебудови бібліографічної служби в нашій країні. Відбулося переосмислення самого терміну «бібліографія». Нині бібліографія розглядається як діяльність (організаційно-управлінська, виробнича, науково-методична та науково-дослідна) по забезпеченню функціонування (дії) бібліографічної інформації в суспільстві.

Основними напрямами бібліографічної діяльності є:

1) створення бібліографічної (вторинно-документальної) інформації всіх видів і форм,

2) доведення БІ до споживачів,

3) науково-теоретичне осмислення бібліографії як суспільного явища.

Бібліографія, таким чином, є закономірним, органічним сполученням науки і практики.

Бібліографія як специфічна форма діяльності виникла у відповідь на потребу суспільства в інтенсивному використанні знань, сконцентрованих у книгах.

Винахід книгодрукування в середині XV ст. відкрив книзі широкий шлях до людей всіх країн і континентів. Водночас він поклав початок прискореному зростанню друкованої продукції. Якщо в XVIII ст. в усьому світі було видано 1,6 млн. назв книг, в XIX — 6,1 млн., то XX ст., за попередніми підрахунками, має принести людству не менше 50 млн. назв книг. Лише в нашій країні щороку виходить понад 80 тис. книг і брошур, більше 1300 журналів і близько 8 тис. газет.

Інтенсивність книгодрукування вступила в наш час у протиріччя з фізичними можливостями людини в сприйманні й переробці інформації. Саме тому соціальне важливим е питання про те, як виявляти потрібні публікації і що відбирати для читання з величезного масиву друкованої продукції. Ця проблема розв’язується за допомогою бібліографічної інформації

Термін “бібліографія” не завжди використовувався для позначення бібліографічних явиш, бібліографічної діяльності. Але власне бібліографічна діяльність, без сумніву, виникає тоді, коли з’являється суспільна потреба в створенні та використанні бібліографічної інформації (БІ).

Якщо ми визнаємо, що об’єктом БІ є книга, то будемо вважати бібліографічною будь-яку інформацію про книги, незалежно від матеріальної форми книг і форм існування БІ. Тобто бібліографічна інформація з’являється разом з книгою. Але найдавніші пам’ятки БІ, так само, як і книги, збереглися в дуже обмеженій кількості.

Можна припустити, що початковою формою існування БІ були бібліотечні каталоги, які повинні були з’явитися в бібліотеках при нагромадженні книг. Історики вважають, що перші в світі бібліотеки з’явилися у Шумері в IIIтис. до н.е. У них зберігалися книги, зроблені з глиняних плиток. Найдавніша бібліографічна праця, що збереглася до наших часів — датований 2000 р. до н.е. перелік книг, зроблений на глиняних плитках і знайдений під час розкопок у Ніппурі — столиці Шумеру. Вочевидь, це був один з перших бібліотечних каталогів.

Найбільш відома бібліографічна праця давнини була складена бібліотекарем Александрійської бібліотеки Каллімахом. Вона має назву “Таблиці тих, хто прославився в усіх науках і мистецтвах, (а також того, що ними написано” і датується IIIст. до н.е.

Бібліографічні повідомлення, в яких немає даних про місце зберігання книг — це другий напрям розвитку бібліографічної інформації.

Пізніше списки праць видатних вчених, філософів, поетів та інших діячів почали включати в їхні життєписи. Окремі автори почали давати переліки власних творів. Отже, стародавня та антична культура вже мали паростки різних напрямів бібліографічної діяльності.

У середні віки книжкова культура значно зменшилася. Лише наприкінці Середньовіччя кількість книг збільшилася і виникла потреба в їхньому обліку. Центрам й книжкової культури стали церкви та монастирі. Серед перших бібліографічних пам’яток Середньовіччя є так звані списки або індекси “істинних” і ”ложних” книг, тобто переліки книг, які визнавалися церквою “істинними”, канонічними або заборонялися, вважалися “ложними”. Такі списки були поширені у Візантії, Болгарії. Звідти вони потрапили до Київської Русі.

У XIV—XVстоліттях в Україні продовжують складати списки “істинних” і “ложних” книг, у яких вказують уже не тільки грецькі, а й місцеві книги. Найбільша потреба в бібліографічній інформації виникла з початком книгодрукування, тому що кількість книг різко збільшилася. Виникнення та подальший розвиток книгодрукування здійснили справжній перевороту системі документальних комунікацій, в організації виробництва та розповсюдження знань. Найбільш зацікавленими у поширені друкованих книг стали друкарі — видавці та книготорговці. Вони починають використовувати бібліографічну інформацію для поширення відомостей про видану продукцію з метою її продажу. Виникає видавничо-книготорговельна бібліографія.

У XVI— XVIІ ст. починають складати бібліографічні покажчики, що відбивають літературу, яка з’явилася на території певної держави або національною мовою. Це був початок бібліографії, названої пізніше національною. У XVІІ ст. з’являються зведені покажчики російської, української, білоруської літератури. Отже, у XVIІ ст. бібліографічна діяльність майже в усьому світі була доволі розвинутою і добре відомою.

Всі дослідження XX ст. у галузі бібліографознавства не тільки хронологічно, але й логічно продовжували ті напрями, що сформувалися у XIXст. Був такий напрям, який визначав бібліографію як науку про книгу.

Українські бібліографи у 20-ті рр. XXст. активно вивчали досвід різних зарубіжних учених. У другій половині ХХ ст. термін “бібліографія” набуває декілька значень. Наприклад, у “Словнику книгознавчих термінів” Євгена Івановича Шамуріна наведено вісім значень терміна “бібліографія”. З метою досягнути єдності у вживанні того чи іншого терміна у 60 – ті роки було прийнято рішення запровадити стандартизацію бібліографічної термінології.

Перший державний стандарт з бібліографічної термінології — ГОСТ 16448—70 “Библиография. Термины и определения” – з’явився у 1970 році. Він відіграв велику роль у закріпленні певного значення за окремим й термінами, незважаючи на деякий опір з боку громадськості та труднощі у перенавчанні спеціалістів. Особливо великого значення набуло введення до наукового обігу окремого терміна —“бібліографознавство”— для позначення науки, що вивчає практичну бібліографічну діяльність.

Через кілька років перший державний стандарт на бібліографічну термінологію був переглянутий (як це передбачалося умовами його дії) і затверджений у другій редакції: ГОСТ 7.0—77. Библиография. Термины й определения”. Удругій редакції термінологічного бібліографічного стандарта вперше запроваджувався термін “бібліографічна інформація”.

У 1994р. в Україні був затверджений та опублікований державний стандарт України — “ДСТУ 2392—94. Інформація та документація. Базові поняття”, що стало новим витоком у документознавстві та діловодстві.

Залишити відповідь