Утвердження тоталітарного режиму в Україні у 1920-1930-х рр.

Становлення комуністичної тоталітарної сиситеми тривало паралельно із становленням самої радянської держави. Але саме 20-30 рр. стали часом, коли тоталітарна система оформилася остаточно і зповна зреалізувала свій “потенціал”. З другої половини 20-х років комуністична партія монополізує, зосереджує в своїх руках всю владу в країні, перетворюючись на державну партію. Це виявилось у наступному:

  • ліквідація всії інших політичних партій та організацій та репресії проти їх членів;
  •  втручання партії в усі сфери життя громадян;
  •  політична диктатура більшовицької партії;
  • боротьба з будь-яким інакомислям в середині партії  і серед населення;
  • створення партійних груп та організацій на всіх підприємствах та в усіх установах, для посилення контролю над суспільством і поширення впливу партії;
  • втручання партії не лише в політичні питання а в абсолютно всі сфери життя, як суспільства в цілому, так і окремих індивідів.

Таким чином, в Радянському Союзі утвердилась монопартійна система і диктатура єдиної партії, що є однією з ключових ознак тоталітарного ладу. На 1929 р. Сталін остаточно усуває від керівництва партією всіх своїх конкурентів і стає фактичним диктатором. З цього моменту можна констатувати завершення  процесу формування командно-адміністративної системи тоталітарного типу.

Першим большевицьким функціонером, що збагнув природу й можливості
апарату, створеного внаслідок жовтневого перевороту, був Сталін.
Разом із своїми підлеглими в ЦК він постійно возився з картками,
заведеними на керівних працівників,ретельно вивчав свої кадри,
дбаючи,щоб прибічники опозиції назавжди втратили свої посади.
Натомість на перші ролі виходили його висуванці. До картотеки на
осіб,що цікавили його найбільше, він не допускав навіть свого
секретаря.Недалекі дотепники звали його тоді "товариш Картотеков".
Вважаючи, що кадри вирішують все, Сталін створив тим часом систему
добору людей на чільні посади в партії та державі. Вони склали ядро
того майбутнього суспільства, що будувалось за планами партії.
                  С.І.Білокінь  "Масовий терор як засіб державного
   управління в СРСР (1917-1941 рр.)"

Після винищення конкурентних політичних сил російські більшовики встановили тоталітарний режим і почали насаджувати в країні адекватний йому соціально-економічний устрій. Експропріація великих і дрібних приватних власників, придушення національно-визвольного руху та ідеологічна індоктринація всього населення були б неможливі без масових репресій. В тріаді методів “соціалістичного будівництва” (пропаганда, виховання і насильство) тоталітарна держава найбільш широко використовувала саме насильство в усіх його формах: примушування, експропріація приватної власності, терор голодом, депортації, масові репресії. На відміну від “розкуркулювання”, від терору голодом і депортацій, які мали характер дискретних актів, спрямованих проти соціальних верств або національних груп, масові репресії були індивідуалізовані і здійснювалися постійно. Як правило, вони спрямовувалися проти реальних або потенціальних ворогів режиму, але могли охопити й цілком лояльних людей з метою залякування всіх інших.

Сам термін “тоталітаризм”  (від лат. totalitos — цілісний, в італ. totalitario — той, що охоплює усе в цілому) означає державний лад, що здійснює абсолютний контроль над всіма сферами суспільного життя. У своїй роботі «Тоталітарна диктатура і автократія» (1956 р.) Карл Фрідріх і Збігнєв Бжезінський, виділили ряд ознак, притаманних тоталітарному режиму. Серед них наступні:

  • єдина офіційна ідеологія;
  • наявність єдиної партії, як правило, керованої диктатором, яка зливається з державним апаратом і таємною поліцією;
  • монополія на засоби масової інформаці, їідеологічна цензура всіх легальних каналів надходження інформації,  програм середньої і вищої освіти. Кримінальне покарання за поширення незалежної інформації. “Монополія на істину”;
  • заперечення традицій, традиційної моралі, і повне підпорядкування вибору засобів поставленим цілям (мета – побудувати «нове суспільство»);
  • централізоване жорстке планування економіки;
  • всеосяжний контроль партії над збройними силами та розповсюдженням зброї серед населення;
  • велика роль державної пропаганди, маніпуляція масовою свідомістю населення;
  • адміністративний контроль над здійсненням судочинства;
  • знищення індивідуальних громадянських прав і свобод;
  • масові репресії і терор з боку силових структур;створення системи поліцейського контролю для боротьби з будь-якою опозицією.

Всі названі ознаки набули  свої найбільш завершені форми саме в Радянському Союзі, за сталінських часів. З моменту коли Сталіну вдалося сконцентрувати всю владу в своїх руках, режим почав звинувачувати у всіх своїх прорахунках, труднощах і недоліках “ворогів народу”, “агентів імперіалізму”, жорстоко розправляючись з ними за надуманими (або просто сфальсифікованими) обвинувченнями. Знаряддям репресій були каральні органи ДПУ, підпорядковані наркомату внутрішніх справ (НКВС). В 1934 р. замість ДПУ створено Головне управління державної безпеки. Органи ДПУ-НКВС розгорнули широкі репресії проти всіх верств населення українського суспільства. Масові репресії і терор були формою існування і захисною реакцією тоталітарного радянського режиму.

У довоєнний період, починаючи з 1929 р., по Україні, прокотилося три хвилі масових репресій:

  1. 1929-1931 – розкуркулення, депортації;
  2. 1932-1934 –  Голодомор – геноцид, “постишевський терор”, репресивний спалах після смерті С.М.Кірова;
  3. 1936-1938 – доба “великого терору”.

Дозуючи тиск і відвертий терор, репресивний апарат, що був невідємною частиною тоталітарної системи, мав виконувати три головні завдання:

  1. Ліквідувати організовану опозицію та випадки інакомислення в більшовицький партії;
  2. Забезпечити державу через систему ГУЛАГу дармовою робочою силою;
  3. Тримати під жорстким контролем хід суспільних процесів.

Можна виділити такі основні напрямки масових репресій в Україні:

  • Репресії проти селянства – розкуркулювання, штучний голод 1932-1933 рр., в результаті якого , за різними оцінками, загинуло: Р.Конквест називає 5 млн.; Н.Верт – від 4 до 5 млн; С.Кульчицький -3,5 млн.
  • Боротьба зі “старими спеціалістами”. У 1928 р. було сфабриковано “Шахтинську справу” над інженерно-технічними працівниками Донбасу. Репресії пояснювалися необхідністю боротьби з “ворогами народу”, що перешкоджають соціалістичному будівництву.
  • Боротьба з “підпільними націоналістичними організаціями”. У 1929-1930 рр. було сфабриковано справу “Спілки визволення України” (СВУ). Була репресована інтелектуальна еліта українського народу. Серед засуджених були 2 академіки, 11 професорів, 2 письменники, викладачі , науковці, священники, студенти.
  • Боротьба проти релігії і церкви. У січні 1930 р. була примусово розпущена УАПЦ, а митрополита М.Борецького, майже всіх єпископів і частину священників репресували.
  • Продовженням розправ над інтелігенцією стало “викриття” ще однієї “ворожої організації” – “Українського національного центру” та його структурного підрозділу “Ураїнської військової організації”. В антирадянській діяльності було звинувачено багатьох визначних представників дореволюційної української інтелігенції, в тому числі видатних істориків М.І.Яворського і М.Грушевського. Вже немолодого Грушевського заарештували і тримали у в?язниці 9 місяців, потім вислали до Росії, де він помер у 1934 р. за загадкових обставин. Яворського морили голодом. Усіх 50 “членів УНЦ” засудили до різних термінів тюремного ув?язнення. Пізніше, у 1937 р., 33 з них були засуджені повторно: 21 розстріляли, іншим подовжили строки.

У 30-х роках сталінський режим перейшов до широкого та систематичного терору проти власного народу. Знищення командного складу армії напередодні війни стало одним з найстрашніших злочинів сталінського режиму.

 Максимально узагальнюючи все досі оприлюднене про внутрішню політику большевиків, можна сказати, що вся вона зводиться до двох головних напрямків: 1) Формування людини нового типу – будівника комунізму. 2) Усунення тієї частини населенния, яка для цього з тих чи інших причин не підходила. У ці пункти, ці два напрямки вкладається усе розмаїття історичного шляху “цієї держави”.

Література:

  1. Білокінь С.І.  Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917-1941 рр.): Джерелознавче дослідження. – К., 1999. – 448 стор.
  2. Шитюк М.М. Масові репресії на Півдні УРСР в 20-ті – на початку 50-х pp.: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня докт. іст. наук: спец. 07.00.01 – історія України.  – К., 2001.
  3. Савченко Н.М., Подольськи. Історія України. Модульний курс. Наввч. пос. – К., 2006. – 544 с.

Залишити відповідь