Об’єкти та суб’єкти права у сфері інтелектуальної власності та інформаційної діяльності

Ефективна організація інформаційної діяльності в суспільстві можлива тільки за умов її адекватного правового забезпечення.

Доцільність аналізу та практичного застосування законодавства про охорону прав інтелектуальної власності як однієї з гілок законодавства про інформаційну діяльність обумовлена специфікою інтелектуального продукту та його місцем у процесі управління. Справа не лише в тому, що інтелектуального продукту у більшості випадків являє собою інформацію, зафіксовану на тих чи інших носіях. Створення інтелектуального продукту вимагає значних витрат розумової праці. До того ж йому належить важлива роль в організації інформаційної діяльності у сфері управління.

Водночас існує певна різниця в походженні зазначених вище напрямів нормотворчості. Так, генеза законодавства про інформацію пов’язана із гарантією політичних прав і свобод особи та формуванням конкурентного середовища в економіці, починаючи з кінця ХІХ ст. Що ж стосується законодавства про охорону інтелектуальної власності, то воно своїм походженням завдячує розвитку товарно-грошових відносин ще на світанку капіталізму. Адже основною формою охорони, наприклад, технічних новинок у докапіталістичний період був отриманий від монарха привілей на виключне право на використання винаходу на території цієї країни. Монарх міг надавати (передавати) таку привілею будь-якій особі.

Поширення ж прототипу сучасних правових норм на сферу інтелектуальної діяльності  пов’язане  з  перетворенням продуктів  цієї діяльності на товари, а отже, й об’єкти власності. Тому закономірно, що  початок  формування  основ  права  інтелектуальної  власності збігається з переходом суспільства до капіталізму.

Згідно з  міжнародними  нормами  інтелектуальна  власність включає права пов’язані з:

1)літературними, художніми та науковими творами;

2)виконавчою діяльністю артистів, звукозаписом, радіо- і телевізійними передачами;

3)науковими відкриттями;

4)винаходами в усіх сферах людської діяльності;

5)комп’ютерними програмами і алгоритмами;

6)промисловими зразками;

7)товарними знаками, знаками обслуговування, фірмовими найменуваннями та комерційними позначками;

8)захистом від конкуренції, а також з усіма іншими правами, що стосуються інтелектуальної власності у виробничій, науковій, літературній та художній галузях.

Реалізація прав інтелектуальної власності в цілому означає юридично оформлене встановлення та підтримання монопольних відносин власності у певній сфері людської діяльності протягом визначеного терміну. Це пов’язано зі специфікою інноваційної і взагалі будь-якої  творчої  діяльності  та  необхідністю  узгодження  інтересів винахідника, творця, власника об’єктів інтелектуальної власності, їхніх споживачів і суспільства в цілому.

Об’єктами права інтелектуальної власності, згрупованими відповідно до сфер і механізмів їхнього функціонування, є:

1)об’єкти авторського права та суміжних прав;

2)об’єкти права промислової власності;

3)нетрадиційні об’єкти права інтелектуальної власності.

Основна ознака об’єкта інтелектуальної власності — патентоздатність — можливість відокремлення об’єкта від його творця/власника. При цьому цінною є інформація, що відображає суть об’єкта інтелектуальної власності, а не той чи інший конкретний носій, на якому ця інформація може розміщуватися.

На практиці форми захисту прав інтелектуальної власності поділяють на:

• юрисдикційні, що передбачають діяльність уповноважених державою органів із захисту порушених або оспорюваних прав на об’єкти інтелектуальної власності;

• неюрисдикційні, які включають дії юридичних і фізичних осіб, що здійснюються ними самостійно, без допомоги державних органів.

Причому де-факто важливим засобом захисту прав інтелектуальної власності можуть бути переговори між власником цих прав та ймовірним їхнім порушником. Специфіка інтелектуальної власності полягає в тому, що для її захисту, в тому числі й з метою збереження конфіденційності інформації, досить часто доцільні досудові механізми вирішення спорів у межах чинного законодавства.

Охорона прав інтелектуальної власності здійснюється з використанням спеціально оформлених юридичних документів, таких як патент і ліцензія.

Патент — документ, свідоцтво, що від імені держави видається власнику та засвідчує його виключне право на використання винаходу.

Ліцензія — документ, що надається власником патенту іншій юридичній чи фізичній особі та засвідчує її право на виготовлення чи (та) використання запатентованого виробу, технології протягом обмеженого часу або на обмеженій території. Поняття “ліцензія” використовується і стосовно товарних знаків і копірайту.

Патент може розглядатись як засіб забезпечення його власникові монополії на певному ринку. Видача ліцензії означає часткову відмову власника патенту від такої монополії і є механізмом узгодження інтересів винахідника та суспільства, засобом стимулювання інновацій. Ліцензіар — власник патенту, продавець ліцензії. Ліцензіат — покупець ліцензії.

Але іноді виробники (власники) інтелектуальних продуктів з тих чи інших міркувань не патентують свої винаходи (зокрема, через їхню непатентоспроможність). Тоді з’являється такий інформаційний продукт, як ноу-хау. На практиці під ноу-хау розуміють незапатентовані корисні знання, досвід і секрети виробництва. Різниця між ноу-хау і винаходом полягає у наявності чи відсутності правової охорони у формі охоронного документа (патенту), а не у характері технічного розв’язання проблеми. Цінність ноу-хау в тому, що ця інформація не є загальновідомою. Захист ноу-хау реалізується через механізми забезпечення конфіденційності, секретності відповідної інформації. Ноу-хау, як правило, приймає форму комерційної таємниці.

Комерційна таємниця підприємства, згідно з чинним українським законодавством, — це відомості, пов’язані з виробництвом, технологічною інформацією, управлінням, фінансами та іншою діяльністю підприємства, що не є державною таємницею, розголошення (передача, витік) яких може завдати шкоди інтересам підприємства. По суті, це будь-яка інформація, що має реальну або потенційну комерційну цінність, тому що вона невідома чи недоступна третім особам. Комерційна таємниця не охороняється авторським правом та іншими правами, що захищають інтелектуальну власність. До комерційної таємниці може належати інформація про ринок (цінова політика,

збут, угоди); про виробництво (технології, витрати на виробництво); про організацію підприємства та фінанси тощо.

Суб’єктами права на захист інтелектуальної власності можуть бути:

1) автори (творці) об’єкта інтелектуальної власності;

2) власники права на об’єкти інтелектуальної власності (крім авторів);

3) спадкоємці та правонаступники.

Із надбанням незалежності в Україні взято курс на впровадження норм міжнародного права у сфері захисту прав людини і, відповідно, у сфері інформаційної діяльності. Основи вітчизняного законодавства про інформаційну діяльність і права інтелектуальної власності задекларовані в Конституції України. Так, згідно зі ст. 34, кожному громадянину гарантується право на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадянського порядку. Стаття 31 гарантує таємницю листування, телефонних розмов, іншої кореспонденції. А ст. 32 забороняє збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і є конституційною гарантією невтручання в особисте та сімейне життя.

Правові норми завжди виражені у формі певних джерел права. Джерела права — це офіційно визнані форми, в яких здійснюється встановлення, зміна або відміна правових норм.

Джерелами права в Україні є:

• Конституція (Основний Закон) та інші закони (укази, декрети);

• підзаконні нормативні акти, що видаються органами виконавчої влади (Кабінетом Міністрів, Державним патентним відомством, Держкомстатом тощо);

• правові звичаї (традиції), судові прецеденти, міжнародні угоди.

Залишити відповідь