Гетьманат Павла Скоропадського (29 квітня 1918 – 26 грудня 1918)

29 квітня 1918 р. за погодженням з німецькою військовою адміністрацією Українська Центральна Рада була скинута, і  на Всеукраїнському землеробському конгресі в Києві (майже 8 тис. делегатів)  генерал Павло Скоропадський був проголошений гетьманом України. Того ж дня в Софіївському соборі єпископ Никодим миропомазав гетьмана, а на Софіївському майдані відслужили урочистий молебень.

29 квітня Скоропадський звернувся до населення з “Грамотою до всього українського народу”, а також видав Закон “Про тимчасовий державний устрій України”. Ці два документи стали правовою базою для створення Української держави. В “Грамоті до всього українського народу” гетьман  оголосив Центральну раду та її установи нездатними до державної праці і заявив, що для забезпечення порядку і спокою він бере необмежену владу над Україною, оголошує розпущеними Центральну раду, її місцеві органи та установи, земельні комітети, скасовує все її законодавство, повертає правову силу всім попереднім формам приватної власності.

В майбутньому гетьман обіцяв проведення виборів до українського законодавчого сейму, наділення селян правом викупу землі у поміщиків та інших великих землевласників, відродження торгівлі та відбудову промисловості.

Гетман Української Держави Павло Скоропадський


Молебень на Софіївському майдані після проголошення Павла Скоропадського Гетьманом України. 1918 рік, Київ.

Прийшовши до влади за допомогою німецьких багнетів, Гетьман був змушений узгоджувати свою політику з окупаційною владою, яка, в свою чергу, грабувала Україну. Ешелонами відправлялися у Німеччину зерно, м’ясо, мед, промислове устаткування. Грабіжницька політика окупантів і антинародна діяльність гетьманату викликали в Україні обурення, а з часом, і опір. Ситуація в середині країни протягом всього періоду правління Гетьмана була вкрай  напруженою. Поводження окупаційної влади збурювало массове невдоволення місцевого населення. Спочатку цей спротив мав пасивний характер: поля не оброблялись, робітники відмовлялись працювати. Але вже влітку 1918 р. у Київській і Чернігівській губерніях прокотилася хвиля селянських повстань, очелюваних лівими есерами та більшовиками. Іншим осередком селянського збройного опору став район с. Гуляйполе на Катеринославщині, де повстанців очолив Нестор Махно.

У Києві уже в середині травня виник центр опозиційного руху – Український національно-державний союз. Протистояння загострилося коли керівництво УНДС перейняли українські соціал-демократи та есери. Очолені В.Винниченком та С.Петлюрою, вони ввійшли до складу Союзу й перейменували його на Український національний союз. Метою УНС було проголошено  встановлення законної влади, демократичний виборчий закон тощо. У вересні 1918 Винниченко встув в переговори з радянською стороною й обіцяв легалізацію більшовицької партії в Україні в обмін на допомогу УНС у повстанні проти гетьманського режиму й визнання самостійності відновленої УНР.

Восени 1918 р. ситуація на фронтах світової війни  остаточно склалася на користь Антанти. Німці і австрійці вимушені були вивести з України більше половини окупаційних військ. Німеччина заявила, що не буде перешкоджати відносинам України з Антантою.

У цих умовах в Україні посилюються політичні тенденції до зближення з Росією. Скоропадському довелося робити вибір між двома полярними політичними таборами. Свій вибір він зробив на користь консервативних проросійськи налаштованих політичних сил.

14 листопада 1918 р. в черговій “Грамоті до всіх українських громадян” він оголошує про зміну політичного курсу. За його словами, Україна повинна проявити ініціативу “у справі утворення Всеросійської федерації”. З незалежною Україною було покінчено, по проголошенню федерації багато хто з соратників Гетьмана відвернулися від нього. Вже в еміграції самСкоропадський визнав це рішення хибним. Але на той момент, вибух революції в Німеччині і розпад Австро-Угорщини позбавили гетьманський режим найміцнішої підпори. І  єдиною надійною опорою видавалася непереможна Антанта. Але держави Антанти, зацікавлені у реставрації свого союзника, “єдиної і неподільної” Росії, ставили перед Скоропадським вимогу негайного з’єднання з Росією.

Політичні сили, що входили до УНС закликали до повстання проти гетьмана. Керівним політичним органом повстання стала Директорія,  сформована 13 листопада 1918 р. На бік Директорії перейшли січові стрільці та інші військові гетьманські підрозділи. Розгортанню повстання сприяло невтручання німецьких військ у боротьбу Директорії з гетьманом.

18 листопада 1918 р. в боях біля Мотовилівки війська Директорії розбили гетьманців і через кілька днів підійшли до Києва. Громадянська війна в Україні вибухнула з новою силою. 14 грудня 1918 р. гетьман зрікся влади: “Я, гетьман всієї України, на протязі семи з половиною місяців прикладав усіх своїх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якім він перебуває. . Бог не дав мені сил справитись із цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склались, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади”. Того ж дня до Києва вступили частини Директорії. 

Державне будівництво за доби гетьманату

(...) це була доба організації Української Держави не "кустарними"
способами, як було до того часу, а методами державними (...)
         Д.Дорошенко "Мої спомини про недавнє минуле" (1914-1920)

З моменту приходу до влади Скоропадського, розпочинається новий період в історії української державності. На зміну республіканській соціалістичній демократії Центральної ради прийшла форма правління, близька до монархічної. На перший погляд таке реформування було соціальним регресом, оскільки республіканська форма правління вважається більш прогресивною в порівнянні з монархічною. Але в даному випадку цей політичний переворот “витяг з надр історії оту загублену нитку політичного розвитку українського суспільства, яка була штучно обірвана російським самодержавством” (Р. Іванченко). Українському народу близьким був спомин про козацьку державу і своїх гетьманів. Та сутність гетьманату не завжди збігалася з сутністю монархії.

“Форма правління, яку було запроваджено за П. Скоропадського, можна вважати за перехідну до президентської республіки. Викликають заперечення висновки тих авторів, які вважають, що відбулося повернення до монархії” (П.Музиченко). В заяві Ради Міністрів Української держави від 10 травня 1918 року підкреслювалося: “Гетьман не думає стати самодержцем. Назва Гетьман, це втілення в історичній національно-українській формі ідеї незалежності і вільної України”.

Ідея короткочасної сильної влади знайшла відображення в “Законах про тимчасовий державний устрій України” від 29 квітня. Замість назви держави “Українська Народна Республіка” було встановленого ” Українська держава”. Повноваження Гетьмана були визначені в  розділі “Про Гетьманську владу”:

  • вся повнота законодавчої та виконавчої влади належить Гетьману;
  • Гетьман виступає як “найвищий керівничий всіх зносин Української держави з закордонними державами” і “верховний воєвода української армії і флоту”;
  • Гетьман стверджує закони, і без його санкції жоден закон не може мати сили;
  • до прав Гетьмана належать: призначення голови уряду; затвердження за поданням гоови Ради Міністрів та членів її Кабінету; розпуск Кабінету Міністрів у повному його складі тощо.

Уряд Української Держави. Рада Міністрів, або гетьманський уряд, здійснювала координацію і організацію діяльності центральних органів управління. її очолював Отаман-Міністр, якого через деякий час перейменували в Голову Ради Міністрів. При Раді Міністрів було створено Генеральну канцелярію на чолі з Генеральним секретарем (згодом державним секретарем).

Гетьман з прем’єр-міністром Ф.Лизогубом та офіцерами. В центрі ад’ютант О.Сахно-Устимович. Київ, 1918 р

Гетьманський уряд був сформований на професійній основі. До нього Скоропадський намагався включити фахівців, які добре знали свою справу і готові були служити Україні, хоча це було не легко з огляду на те, що більшість українських діячів надавала перевагу співпраці з більшовиками, ніж з “реакційним проросійським” урядом. Не зважаючи на це, Скоропадському вдалося залучити до співпраці чимало визначних українських діячів, серед них Ф.Лизогуб, В.Дорошенко, В.Липинський, Д.Донцов, Д.Дорошенко, М.Василенко та ін.

До Ради Міністрів входили такі міністерства: внутрішніх справ, народної освіти, фінансів, торгівлі й промисловості, харчових справ, земельних справ, судових справ, закордонних та військових справ. Згодом було створене міністерство народного здоров’я і міністерство сповідань, яке займалося релігійними проблемами. При уряді існувала посада генерального контролера. Міністерства поділялися на департаменти і управління. Наприклад, до складу Міністерства народної освіти входили департаменти вищої, середньої, нижчої та професійної освіти; Міністерства сповідань—департаменти православної Церкви, інослов’янських та іновірних сповідань, духовної просвіти; Міністерства внутрішніх справ —департаменти міського самоврядування, державної варти (міліції), страхування і біженців та Головне управління військового обов’язку і управління у справах преси. Законом від 25 червня 1918 р. Міністерство народної освіти було перейменовано в Міністерство народної освіти та мистецтва, а в ньому утворено Головне управління мистецтв і національної культури.

25 травня 1918 року приймається “Положення про Малу Раду Міністрів”. Вона формувалася із заступників міністрів і розглядала організаційні питання і “ті законодавчі і адміністративні пропозиції окремих міністрів, що в силу їх нескладності не потребували взаємної згоди відомств у письмовій формі”.

Державна символіка:

  • символом гетьманської влади став старовинний козацький герб “козак з мушкетом”;

Герб Української Держави

  • 17 травня гетьман затвердив тризуб атрибутом військового одягу;
  • державна печатка була виконана Г.Набутом і поєднувала “козака з мушкетом” і тризуб;
  • затверджено новий опис прапора Української держави. Ним стало полотнище з синьої та жовтої горизонтальних смуг. Проте було змінено порядок  розташування смуг (до Скоропадського синя смуга містилася знизу, жовта – угорі).

Місцеве управління. По встановленю нового режиму місцеві органи, сформовані Центральною радою були розпущені, натомість,  поновлювалися колишні назви. Було поновлено, існуючий ще за царизму, адміністративно-територіальний поділ на губернії, повіти, волості. Місцеві адміністрації очолили старости, яким належала вся повнота влади на місцях. Законом про вибори до земств від 5 вересня 1918 р. відновлюється діяльність земських установ. Хоча органи місцевого самоврядування і отримали колишні назви, їх склад не завжди лояльно відносився до політики Гетьмана. Модель місцевого самоврядування була аналогічна тій, що діяла раніше в Російській імперії. Законом від 1 серпня 1918 р. створюється Управління столичного Отамана. Подібне Управління міського Отамана діяло в Одесі. 29 червня  приймається закон, який надає губернським старостам право розпуску таких органів самоврядування, як земські збори і управи, міські думи. На підставі цього Закону були розпушені Одеська і Катеринославська міські думи.

Закон “Про зміну, доповнення та скасування діючих узаконень про волосні, повітові і губерніальні установи по управлінню сільськими місцевостями” від 30 листопада 1918 р. поновив інститут земських начальників і створив повітові та губернські ради в сільських справах.

Всю систему місцевої адміністрації очолювало Міністерство внутрішніх справ.

Виборче право. Восени 1918 р. було прийнято закон про правила проведення виборів до національних земств і міських дум. Активне виборче право надавалося особам усіх національностей і віросповідань, але лише з 25 років, якщо вони на 1 липня 1918 р. проживали в повіті не менше одного року, мають постійну оселю або володіють будь-яким майном. Обмеження встановлювалися лише для жінок. До виборів Допускалися лише ті, хто володів протягом року майном, що обкладалося земським збором.

Судова влада. Улипні 1918 р. Рада Міністрів ухвалила закон про судові палати та апеляційні суди. Згідно з законопроектом в Українській державі діяло три судові палати: Київська, Одеська, Харківська. Було проведено реформування Генерального суду. Замість нього утворено Державний сенат, який складався з адміністративного генерального суду, цивільного і генерального суду  та Загального зібрання сенату. Його президентом призначено М.Василенка. Діяли також військові суди. Вони розглядали справи тих, хто звинувачувався у збройному опорі владі, у нападі на військовослужбовців під час виконання ними своїх службових обов?язків.

Правова система. При створенні правової системи гетьманська адміністрація пішла шляхом рецепції тих нормативних актів колишніх режимів, які не суперечили соціально-економічним і політичним інтересам Української держави. Так, 16 травня  Міністерство праці розповсюдило циркуляр “Про закони, циркуляри і розпорядження Російського уряду і Центральної ради”, за якими всі акти трудового законодавства, “якщо вони не скасовані Урядом Української Держави”, зберігають свою чинність.

Від самого початку своєї діяльності, гетьманська адміністрація встановила правові основи законотворчого процесу. В “Законах про тимчасовий державний устрій України” підкреслювалося, що прийнятий закон вступає в силу “від часу, призначеного для того в самім законі”, а скасувати закон можна було тільки силою іншого закону. Право готувати законопроекти отримували відповідні міністерства. Законопроект передавався на обговорення до Ради Міністрів, а отримував чинність після затвердження Гетьманом.

2 червня 1918 р. приймається Закон “Про порядок складання законопроектів, внесення їх до Ради Міністрів, обговорення, затвердження їх та про форму і порядок оголошення законів”. Закон встановлював компетенцію Ради Міністрів в процесі законотворчості. Керівництво цим процесом покладалося на Державну канцелярію і на Державного секретаря, який особисто подавав законопроекти до Ради Міністрів.

Основи конституційного права знайшли відображення в “Законах про тимчасовий державний устрій України”, якими визначалася форма правління, система органів влади та управління.

2 липня 1918 р. гетьман затверджує Закон про громадянство Української держави. Під українським громадянством розумілася “державно-правова приналежність людини до Української держави, що надає права й обов’язки українського громадянина” (ст. І). Закон забороняв подвійне громадянство (ст. 2). Приналежність до громадянства визначалась “нульовим варіантом”, за яким “усі російські піддані, що перебувають на Україні під час видання цього закону, визначаються громадянами Української держави” (ст. 4). На вибір громадянства відводився один рік (ст. 5). Закон встановлював умови, за яких набувалось українське громадянство (ст. 8,9,10,11). Прохання про надання громадянства розглядав адміністраційний відділ окружного суду, постанову якого можна було оскаржити в Генеральний адміністраційний суд (ст. 13,14). Кожний прийнятий в українське громадянство приносив присягу на вірність Українській державі (ст. 16). Текст присяги додавався до Закону:

"Обіцяю та заприсягаюсь бути завжди вірним Українській Державі як
своїй Батьківщині, охороняючи інтереси Держави і всіма силами
допомагаючи її славі та розцвіту, не жалкуючи для цього і свого
життя.Обіцяю та присягаюсь не визнавати другої Батьківщини, крім
Української держави, щиро виконувати всі обов'язки громадянина і
коритися її правительству і всім поставленим від нього властям,
завжди маючи на думці, що добро та розцвіт моєї Батьківщини мусить
бути для мене вище моїх особистих рахунків"

Внутрішня політика.У своїй внутрішній політиці Скоропадський відмовився від соціалістичних ідей Центральної Ради. У промисловості було ліквідовано робочий контроль на виробництві, встановлювався 12-годиний робочий день (замість 8-годинного), дозволив локаути, були обмежені демократичні права і свободи. Проводилася політика переслідувань більшовиків, представників інших лівих партій,  анархістів. Під жорстку цезуру потрапили газети, заборонялося проведення зборів, мітингів, маніфестацій.

Абсолютно протилежним до політики попередникі було ставлення до приватної власності. Курс внутрішньої політики  Скоропадського відбивали положення «Грамоти до всього українського народу»: «Права приватної власності як фундаменту культури й цивілізації відновлюються повною мірою, всі розпорядження колишнього українського уряду, так само як і Тимчасового російського уряду скасовуються і анулюються… На фінансовому та економічному полі відновлюється повна свобода торгівлі і відкривається широкий простір приватного підприємництва і ініціативи…»

Відповідно до головного пріоритету у внутрішній політиці – земельного питанняу липні 1918 р. був розроблений «Проект загальних основ земельної реформи», що викликав різкий протест більшості селян і невдоволення великих землевласників. з Кінцевим завданням реформи було подрібнення великих маєтків і передача їх землі у власність хліборобів. Передбачалось, що земля передається хліборобському населенню, але в кількості не більше 25 дес. в одні руки. Поміщикам надається право продати всю землю Державному банкові для утворення земельного фонду держави. Гетьман виступав за створення в Україні широкого прошарку заможних селян-власників, які могли б взяти на себе виробництво товарного зерна та іншої сільськогосподарської продукції.

Купюра в 1000 гривень часів гетьманату

У липні 1918 р. Рада міністрів затвердила тимчасовий закон “Про засоби боротьби з розрухою сільського господарства”. Губернським земельним комісіям надавалося право видавати обов’язкові постанови про примусове використання живого і мертвого інвентаря тих власників, які не повністю використовували його у власних господарствах, для роботи в інших господарствах, а також для перевезень, шо мали державне значення. Фактично селяни разом з кіньми та іншим реманентом віддавалися у розпорядження поміщиків, які вирощували хліб для постачання Центральних держав. За цим законом організатори страйків на польових роботах підлягали ув’язненню на строк до одного року.

Збройні сили Української Держави. Значні зусилля Гетьман спрямував на формування війська. Планувалося створити 8 військових корпусів і 5 кінних дивізій. Загальна чисельність армії в мирний час мала становити 310 тис. осіб. Перший набір новобранців планувався на листопад 1918 р., але за наполяганням німецького командування був перенесений на березень 1919р.

В Українській Державі крім Військового міністерства, в якому діяли Головне артилерійське, Головне інтендантське і Головне інженерне управління, було створено Генеральний штаб.

Законодавча база військового будівництва складалась з кількох актів, зокрема “Закону про загальний військовий обов’язок” від 24 липня 1918 р. (строк служби у піхоті – 2 р., а у кінноті і артилерії – 3 р.), Закону “Про політично-правове становище службовців військового відомства” від 1 серпня 1918 р., який позбавляв їх активного і пасивного виборчого права і права входити до складу будь-яких спілок, товариств, партій, рад, комітетів та інших організацій, що мають політичний характер.

Створювалися спеціальні школи для підготовки військових спеціалістів: Військова Академія, 4 кадетські школи: 2 військових школи старшин для піхоти та по одній для кінноти, артилерії і технічної служби. Мобілізація мала розпочатися в жовтні 1918 р. Тоді ж, у жовтні, Гетьман своїм Універсалом відновив козацтво як окремий стан, але створити козацькі формування не встиг. Загальна чисельність національних військових сил не перевищувала 65 тис. багнетів і шабель.

Спочатку ініціатива створення націального війська наштовхнулася на протидію німецького командування. Окупантам було вигідно, отримувати від України платню за послуги німецького та австро-угорського війська. Побоюючись опору німці спочатку роззброїли українські військові частини, що раніше перебували в розпорядженні Центральної Ради, але потім погодилися на їх переформування гетьманським урядом.

В липні —жовтні в Києві сформовано Сердюцьку дивізію (командир — генерал В.Клименко, 5 тис. осіб), до дивізії набирали представників заможного селянства і вона вважалась опорою гетьманства, але згодом перейшла на бік Директорії.

У серпні гетьманському урядові була передана Сіра (Сірожупанна) дивізія, утворена в Австро-Угорщині з військовополонених українців, вояків колишньої російської армії (командири — підполковник І.Перлик, згодом — генерали В.Сокира-Яхонтов і П.Василіїв-Чечель, 3,5 тис. осіб).

У серпні в Білій Церкві формується Окремий загін Січових стрільців, під командуванням полковника Євгена Коновальця (900 осіб). У жовтні 1918 р. з російських офіцерів почалося укомплектування «Особливого корпусу», який підпорядковувався тільки Гетьман. В  листопаді у великих містах було утворено  російські добровольчі офіцерські дружини, що також мали увійти до складу української армії.

На момент антигетьманського повстання до збройних сил Української Держави входили: Окрема Запорізька  дивізія на Харківщині, 1-ша Козацька стрілецька (Сіра) дивізія на Чернігівщині, Запорізький кіш у містечку Козятин і Чорноморський кіш у Бердичеві, Сердюцька дивізія в Києві, Окремий загін Січових стрільців у Білій Церкві, старшинські та підстаршинські кадри 8-ми армійських корпусів і 4-х кавалерійських дивізій, охоронні сотні, добровольчі офіцерські загони. Загальна чисельність військових формувань становила близько 65 тис. осіб.

Національно-культурна політика. До безумовних здобутків гетьманської влади слід віднести надзвичайні успіхи в галузі культурного будівництва. Серед інших успіхів в цій сфері слід відзначити наступні:

– поряд із російськими гімназіями утворювалися українські, яких восени 1918 р. нараховувалося 150, для них було створено всі необхідні підручники українською мовою;

– був прийнятий закон про обов’язкове вивчення української мови і літератури, історії та географії України;

– в усіх державних установах та військових частинах були створені курси українознавства;

– відкрилися нові українські університети, 6 жовтня 1918 р. в Києві відкрився перший Державний український університет, а 22 жовтня — другий український університет у Кам’янці-Подільському, також відкрилися Одеський політехнічний, Київський архітектурний, Київський клінічний, Київський вищий технічний, Одеський сільськогосподарський інститути тощо;

– у російськомовних університетах – Київському, Харківському, Одеському почали працювати кафедри української мови, літератури, історії та права;

– 24 листопада 1918 р. була відкрита Українська Академія наук. Особовий склад Академії Гетьман призначив своїм окремим наказом. Першими академіками стали  відомі вчені Д. Багалій, А. Кримський, В. Косинський та ін. Президентом УАН був обраний В. Вернадський;

– влітку 1918 р. утворена Українська автокефальна православна церква на чолі з митрополитом В.Липківським;

– почали діяти Українська національна бібліотека, Національна галерея мистецтв, Національний оперний театр, Український історичний музей, Державна хорова капела, Державний симфонічний оркестр,  Український національний театр під керівництвом П. Саксаганського, «Молодий театр» Л. Курбаса тощо.

  Зовнішня політика Української Держави

Зовнішньополітичний курс Гетьманату був жорстко регламентований умовами Берестейської мирної угоди. її дотримання було однією з умов, яку поставило перед П.Скоропадським німецьке командування, коли погодилося підтримати переворот.

2 червня 1918 р. Німеччина і Австро-Угорщина офіційно визнали владу гетьмана. Ці дві країни були головними об’єктами зовнішньополітичних зусиль уряду Української держави, але відносини України з ними суттєво відрізнялися.

Німеччина не мала з Україною спільних кордонів, а відтак і жодних територіальні претензії. Натомість у стосунках з Австро-Угорщиною існувала проблема із  західноукраїнськими землями. Восени, після перемоги революції в Австро-Угорщині, ці суперечності переросли в гострий збройний українсько-польський конфлікт.

У вересні 1918 р. гетьман здійснив свій перший і останній офіційний закордонний візит. 4 вересня він прибув до Берліна, де вів переговори з Кайзером. Тоді вдалося досягти низки домовленостей:

  • Німеччина підтвердила свою підтримку самостійної Української держави;
  • гетьманові була обіцяна допомога у формуванні нової української армії;
  • Гетьман зобов’язався провести повну українізацію уряду;
  • Гетьман дав згоду на проведення демократичних виборів до українського Сейму та його наступне скликання до кінця 1918 року;
  • сторони обговорили українсько-польські стосунки, а також питання врегулювання українсько-російського кордону.

Гетьман з Кайзером Німеччині Вільгельмом ІІ, 1918 р.

Візит Скоропадського жваво й позитивно коментувала німецька преса. Він свідчив, що Україна залишається в полі дії німецької зовнішньополітичної ініціативи. Німці контролювали зовнішню політику Української держави. Влітку 1918 року вони ставили всілякі перепони спробам українських дипломатів зав’язати відносини як з країнами Антанти, так і з нейтральними державами. Та це не перешкодило Україні встановити дипломатичні відносини з країнами Центрального блоку. Розпочалися переговори з Румунією, Фінляндією, Швейцарією, Данією, Швецією тощо. Під тиском німців навіть більшовицька Росія відрядила до Києва мирну делегацію на чолі з X. Раковським. 12 червня 1918 р. сторони уклали мирну угоду, за якою між двома державами до повного завершення мирних переговорів повністю припинялися воєнні дії, відновлювалося залізничне сполучення, налагоджувався поштово-телеграфний зв’язок, визначались умови товарообміну і правила повернення українців з Росії та росіян—з України. Сторони обмінялися консульськими службами.

Уряд  Скоропадського  робив спроби встановити контакти з США, Францією і Англією. Але ці контакти виявили цілком негативне ставлення країн Антанти до Української держави. Самостійність України вважалась політичною інтригою Німеччини. Дипломатичним представникам України було оголошено, що Україна є невід’ємною частиною Росії. Лідери Антанти продемонстрували повне нерозуміння об’єктивних причин утворення самостійної Української держави, що відіграло далеко не останню роль в її падінні.

Гетьман проводив активний зовнішньополітичний курс щодо включення до складу України українських етнічних земель, які перебували у складі більшовицької Росії, Польщі й Румунії (північних повітів Чернігівщини, західних і південно-західних повітів Воронізької й Курської губернії, Холмщини, Підлящщя , північної Бессарабії) та Криму.

Навіть за таких  жорстких умов українці досягли певних успіхів на дипломатичній ниві. Якщо в добу Центральної Ради Україну “де-юре” визнали лише держави-члени Четверного союзу, то в добу гетьманату до них додалися ще вісім: Азербайджан, Грузія, Дон, Кубань, Польща, Фінляндія, Румунія і Швейцарія. “Де-факто” було встановлено відносини ще з вісьмома державами – Бельгією, Вірменією, Голландією, Грецією, Данією, Норвегією, Персією і Швецією.

Оцінки правління П.Скоропадського в історіографії

Оцінки доби Гетьманату в історіографії неоднозначні. Радянська історіографія акцентувала на реакційному характері гетьманату, зображаючи його, як маріонетковий пронімецький уряд поміщиків і великої буржуазії. Для українських істориків консервативного напряму (Дмитро Дорошенко, Наталля Полонська-Василенко) гетьманат став єдиною “правовою” українською державою, витвореною місцевими консервативними силами.

Гетьман всієї України Павло Скоропадський, 1918 р.

Ліво-націоналістична українська історіографія породила традицію зображення доби гетьманату, як періоду торжества проросійських антинаціональних сил. Але, беручи до уваги категоричне несприйняття Гетьмана соціалістичними партіями, небажання співпрацювати з новою владою за будь-яких умов, то стає зрозумілим, чому він змушений був опиратися то на німців, то на військові формування російських офіцерів. Як відомо, “немає пророка в своїй вітчизні”. Це в повній мірі можна віднести до Павла Скоропадського, людини, яка так і залишилася не сприйнятою народом.

Вирваний із звичного русла життя російського дворянина світовою війною і революцією, волею 
долі він був поставлений на чолі української держави. Російський офіцер, який чотири роки воював з
 німцями, в останній рік війни він змушений був опертися на їхню допомогу, залишаючись 
переконаним у перемозі Антанти. Не будучи демократом і сповідуючи консервативні погляди, він 
прагнув залучити до будівництва стабільної української держави найширші верстви, незалежно від 
їхнього соціального і національного походження. Логіка державного будівництва змусила його 
захищати українські інтереси, навіть якщо його влада опиралася на німецькі багнети, а більша 
частина міністрів говорила і думала по-російськи. 
 Я.Грицак "Нарис історії України формування модерної української нації XIX–XX ст."

Джерела та література:

  1. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914-1920 рр.):Науково-популярне видання. – К.:Темпора, 2007. – 632 с.: – іл.
  2. Донцов Д. Рік 1918, Київ: Документально – художнє видання / Упоряд.:  Галушко Ю.К. – К.: Темпора, 2002. – 208с.: іл.
  3. Скоропадський П. Спогади (кінець 1917 – грудень 1918) – Київ – Філадельфія. – 1995
  4. Гавриленко О. А., Логвиненко І. А. Гетьманський переворот 29 квітня 1918 р.: причини та наслідки // Актуальні проблеми юридичної науки у дослідженнях вчених: науково-практичний збірник. — К., 2000. — № 3. — С. 2-10.
  5. Музиченко П. Історія держави і права України: Навч. пос. – видання 6-те, доповн. – К.: Знання, 2008. – 588 с.
  6. Хрестоматія з історії держави і права України: Навч. посіб. / Упоряд.: А. С. Чайковський (кер.), О. Л. Копиленко, В. М. Кри­воніс, В. В. Свистунов, Г. І. Трофанчук. — К.: Юрінком Інтер, 2003. – 656 с.

Залишити відповідь